Мало хто знає, що найщасливіші роки життя автор слів Гімну України провів на Черкащині. Сталося так, що старовинне мальовниче село Мліїв розкинулося осторонь від туристичних маршрутів Черкащини. Проте тут можна помилуватися природою, прогулятися берегом мальовничої річки Вільшанки та дізнатися багато цікавого з історії рідного краю.
Мліїв є батьківщиною знаменитих на весь світ яблук і родовим гніздом сім’ї Симиренків, яка чимало зробила для процвітання України. Але це далеко не все. Двері гостинної оселі Симиренків були завжди відчинені для Тараса Шевченка та інших яскравих представників української інтелігенції. Серед них був і автор слів сучасного Гімну України, поет, учений, етнолог, фольклорист і громадський діяч Павло Чубинський, який провів у Млієві найщасливіші роки свого недовгого життя. Більше на icherkashchanyn.com.
Розбите серце та втрачені мрії
Павло Платонович Чубинський народився в небагатій дворянській сім’ї 27 січня 1839 року на хуторі Чубинка, що нині входить до міської межі Борисполя. Навчався в київській гімназії №2, захоплювався географією і мріяв про далекі мандрівки. Подорожі в його житті і справді були, от тільки не всі з них він здійснював за власним бажанням. Але про все по черзі.
Після закінчення гімназії талановитий юнак вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Студентське життя дало йому не тільки знання, а й сформувало як особистість. Він познайомився з найзнаменитішими мандрівниками свого часу – географом Петром Семеновим-Тянь-Шанським, Миколою Пржевальським і Миколою Миклухо-Маклаєм. У роки навчання Павло Чубинський був активним учасником петербурзької української громади, де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем та іншими патріотами України. За свої політичні погляди Павла було виключено з університету, що не завадило йому 1861 року захистити дисертацію й здобути науковий ступінь кандидата правознавства.
Свій найвідоміший вірш «Ще не вмерла Україна», який одразу ж став неофіційним гімном українського народу, він написав 1862 року, вже після повернення в Україну. Наслідки не змусили себе довго чекати. Уже за кілька місяців Павла Чубинського відправили на заслання до Архангельська, під нагляд поліції. Але й там його діяльний розум і гаряча душа знайшли застосування – молодий науковець брав участь в експедиціях на крайню північ, за результатами яких видав кілька дослідницьких і наукових праць. Усе це давало йому змогу відволіктися від важких думок про далеку Батьківщину і краху в особистому житті. Його кохана, Ліза Рашевська, з якою він заручився ще до заслання, не витримала випробування розлукою. Вона розірвала заручини і вийшла заміж за іншого. Судячи з його листів друзям, Павло дуже важко переживав зраду коханої. Зруйнувалися всі його мрії та плани про щасливе майбутнє.
Довгоочікуване щастя та нові випробування
У 1869 році Чубинському дозволили повернутися із заслання. З розбитим серцем, через шість років розлуки, повертався він у рідні краї. Але, як то кажуть, вдома й стіни допомагають. Уже 1870 року він отримав запрошення працювати в адміністрації фірми з виробництва цукру «Брати Яхненки й Симиренки» в Городищі.
Знайомство і дружба з родиною Симиренків виявилися доленосними. У Павла Платоновича відкрилося друге дихання, він немов повернувся у роки своєї студентської юності – влаштовував для місцевої громади вечірки, бали з музикою і танцями, в яких брав найактивнішу участь. На одному з таких вечорів Чубинський і познайомився з родичкою свого товариша по службі, чарівною мліївчанкою Катериною Прозоровою. Між молодими людьми одразу ж пробігла іскра, і 1971 року вони повінчалися в родинній церкві Симиренків – Свято-Троїцькому храмі, що донині діє в Млієві. У Млієві з’явився і первісток Чубинських – син Михайло.
Час минав, у сім’ї підростали діти – син Павло, донька Олександра, і молодший син Федір. Чубинський невпинно працював, щоб утримувати сім’ю, сміливо брався за нові починання. На жаль 1878 року Павло Платонович тяжко захворів, через рік його розбив параліч. Для родини настали важкі часи. Дружина віддано доглядала за паралізованим Павлом Платоновичем, взявши на себе весь тягар проблем, що навалилися на родину. Цей час став для подружжя суворим випробуванням, яке вони з честю несли. На жаль, 1884 року, не доживши одного дня до свого 45-річчя, Павло Чубинський помер.
На згадку про нього на будинку-музеї сім’ї Симиренків у Млієві встановлено меморіальну дошку, а в самому музеї є експозиція, присвячена найщасливішим рокам життя автору Державного Гімну України.