Черкаське підземелля з електровозом, життя на кладовищі та непростий колодязь Тараса Шевченка. Черкаси, виявляється, ще те загадкове містечко. Тут і легенди про відьом під землею, і історії про будівлі, зведені на кістках. Є й про цілющу воду з колодязя, який затопили води Дніпра. Про все це дізнавалися найдопитливіші містяни. Більше на icherkashchanyn.com.
Архітектура замість кладовищ
На вулиці Остафія Дашкевича збереглася стара будівля, яку називають «Карлухою». Чи не весь час будинок слугував місцем роботи правоохоронних органів та силових структур. Царська охорона, НКВД, гестапо змінювали одне одного залежно від політичних подій. Пізніше в цій установі розміщувався районний відділ міліції. Та справжні таємниці ховаються під будівлею. Існує версія, що в підвалах «Карлухи» тримали в’язнів, яких катували й вбивали. Місцеві вірять у те, що ночами звідти долинали крики жертв. Можливо, тому в 1960-х роках підвал замурували. Про те, що під цією будівлею колись була катівня, свідчили знайдені під час ремонту черепи.
Ще одним загадковим місцем є багатоквартирний одноповерховий будинок поблизу цукрового заводу. Будівля мала кілька входів, то ж там за радянських часів проживало кілька сімей. Одна із власниць квартири цього будинку згадує, наскільки незвичною та вишуканою була внутрішня обстановка житла.
Високі до 3,5 метрів стелі та ліпнина робили будівлю особливою. Та залишатися на самоті жінка, чомусь, боялася. І не дарма. Під час знесення споруди й будівельних робіт на її місці виявили кладовище. Черкаські історики зазначають, що це пов’язано із жіночим монастирем та цвинтарем біля нього, які були тут ще з дореволюційних часів.
Черкаське «метро» через все місто
Насправді, ніякого метра у місті, яке можна об’їхати менш ніж за пару годин, бути не може. Просто так називають мережу з каналізаційних тунелів. На початку 90-х черкаські репортери пройшлися ними під час їхнього будівництва. Пробивали підземний шлях містом звичайними лопатами, згадують журналісти. Діаметр такого «коридору» сягав 3,7 метра, а на те, щоб пройти один кілометр, працівникам давали майже два роки. Поки тривали роботи, пісок вивозили за допомогою електровоза.
Одна із гілок такої «підземки», яку називають «Першотравневою трубою», тягнеться від Південно-Західного мікрорайону й майже до Долини троянд. Метою тунелю було скидання стічних вод у Дніпро, але в процесі будівництва змінилася влада і погляди на питання екології. То ж проєкт оновили, додавши систему очищення й вивівши скид до фарватеру річки. За весь час будівництва тут не знайшли нічого особливого, окрім колодязя, що спускався на 30 метрів вглиб землі.
Колодязь на честь Кобзаря
Серед безлічі легенд існує одна, яка розповідає про колодязь. Місцеві переповідають історію місцевої бабусі, на ім’я Олена Слюсар. Під час зимових свят їй наснився сон, де Тарас Шевченко приніс кришталево чистої води. Наступного ранку вона розповіла про це синам, а ті вирішили, що так славетний Кобзар вказує на місце, де має бути колодязь.
Взялися чоловіки копати колодязь там, де вказував сон матері. Й справді, через три дні почала бити звідти чиста вода. Новина про це облетіла все місто, та ще й поповнилася чуткою про цілющість джерельної. Місце так і назвали – колодязь Тараса. За кілька десятків років село й цю місцину затопили води Кременчуцького водосховища. Про існування криниці розповідає лише ця історія. Документальних фактів, які б засвідчували існування такого історичного об’єкта, немає. Проте є дещо інше. В 1859 році, коли Шевченко перебував у Черкасах, приймали його в сім’ї, що носила прізвище Слюсар.